Ткаченко Олександр Анатолійович
Кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри психології, професор кафедри практичної психології Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки.
Наступна >>>
З початком нового тисячоліття наше суспільство увійшло в постіндустріальну психогенную епоху розвитку глобалізованого інформаційного світу, в якому основними факторами прогресу стають «людиноцентризм» (за академіком В. Г. Кременю) і духовність, де провідну роль відіграють гуманітарні напрямки освіти, особливе місце серед яких займає професійна підготовка фахівців, здатних адекватно сприймати нові реалії життя. Це закладено в Національних доктринах розвитку освіти в Російській Федерації та Україні і основні ідеї Болонського процесу, які передбачають відповідно орієнтацію на історичну спадкоємність і вітчизняні традиції, безперервність, мобільність, різнобічний розвиток особистості на основі самовизначення, самонавчання та саморозвитку життєвих можливостей, уніфікацію і формування загальноєвропейського освітнього простору. Однак, реальна освітня практика, сконцентрована на впровадженні ідей Болонського процесу, показала свою неоднозначність в пострадянських соціокультурних умовах. Проблема в цілому полягає в протиріччі між сутністю західної і вітчизняної систем освіти, створювалися незалежно: вітчизняна – як «людино-центрована», а західноєвропейська – як «технолого-центрована». Ідея полягає в тому, щоб поєднуючи ці дві парадигми отримати третю, більш досконалу, здатну виходити на одухотворення людини і досягнення ним свого вищого призначення. Успішне вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від створення відповідної методології як психодуховного інструменту творення життя людини завдяки введенню в психолого-педагогічну науку і практику категоріального поняття «справа життя» і відповідної теоретико-методологічної концепції.
Сутність «деложізненного» підходу полягає в зміні парадигми освітньої практики, згідно з якою «ідеологічна» поступається місцем «психологічної». Тут замість «діяльного» функціонального механізму, що ґрунтується на теорії діяльності, де базовим об’єктом є особистість, починає працювати «смисловий», де глобальним об’єктом стає вище призначення людини, сконцентроване на Ідеальною особистості, а предметом – «справа життя», як спосіб її формування , що корениться в душі людини і засноване на психологічної концепції вчинку.
Вітчизняна система освіти ще недавно визнавалася кращою в світі саме завдяки орієнтації на досягнення вищого призначення шляхом формування «радянської людини» і побудови «комуністичного суспільства». Тоді це досягалося нав’язуванням відстороненою «високої» ідеї, що спонукало до здійснення певних поступкових діянь (як аморальних так і високоморальних) і призвело до накопичення відповідного «скоєного». Це ми визначили як ідеологічна «деложізненная» практика. Для збереження як позитивного так і негативного досвіду розвитку особистості і суспільства в досягненні вищого призначення все «скоєне» має осмислюватися як особиста правда життя. Це ми визначили як психологічна «деложізненная» практика. Основи такої особистісної та суспільної трансформації закладаються в сфері освіти, починаючи з підготовки відповідних фахівців-психологів як духовних професіоналів.
Для цього зовнішнє ідеологічне трансформується у внутрішній психологічний. Базові психолого-педагогічні методи, напрацьовані протягом багатьох років, не знищуються, а трансформуються з «діяльних» в «смислові», де методологічним орієнтиром є домінування правди і істини на основі життєвих реалій, що дозволяє людині досягати усвідомлення особистісного і суспільного духовного стрижня. Виявилося, що освітня практика, орієнтована на таке «деложізненное» самовизначення, виходить на рівень трансценденції між матеріальною і духовною сутністю людини. Щоб уявити таку трансформацію, проаналізуємо взаємозв’язок понять «вчинок», «правда», «свобода» і «відповідальність».