Методологічні орієнтири особистісної реалізації «справи життя» (продовження 3)

Ткаченко Олександр Анатолійович

Кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри психології, професор кафедри практичної психології Кіровоградського інституту регіонального управління і економіки.


<<<Попередня Наступна>>>

Механізм і рушійну силу такої методології визначають інтенціональний (дійовий) та домінантно-мотиваційний (енергетичний) орієнтири. Учіння про домінанту (О.О.Ухтомський) та розуміння «функціонального органу» у розвитку людини (О.О.Ухтомський, В.П.Зінченко), а також авторська практика і емпіричні дослідження, що стали передумовою виникнення ідеї СЖ-підходу,  вказують на те, що таким механізмом є вчинковий, а рушійною силою – «справожиттєва» мотивація (СЖ-мотивація). С.Л. Рубінштейн розглядає вчинок як дію, яка сприймається і усвідомлюється суб'єктом, що діє, як суспільний акт, який виражає ставлення людини до інших. Це єдність в діяльності зовнішнього і внутрішнього на основі початкових мотивів заради кінцевої мети особи, коли вчинки і переживання у взаємопроникненні утворюють єдність життя і діяльності людини. Генеза вчинку розглядається як складний суперечливий, але єдиний процес, який створює основу об'єктивного пізнання психіки на основі реакції і свідомої дії. Позитивні і негативні вчинки можуть виражатися однаковими рисами, тому, щоб з'ясувати істину, необхідно знайти дійсний особистісний смисл, зрозуміти правду. О.М.Леонтьєв розуміє вчинок як особливий вид вольових дій, які вимагають внутрішнього зусилля, коли вони входять одночасно в дві різні діяльності на основі афектних протилежних мотивів з підпорядкуванням одного іншому. Вчинок також розуміється як дія, яка входить в двояку діяльність, але їх мотивація, будучи різною, не є протилежною за знаком. Вчинок вимагає усвідомлення стосунків між обома діяльностями з урахуванням обох мотивів, – це є складномотивована дія, яка має складний смисл. Але все ж таки С.Л.Рубінштейн і О.М.Леонтьєв принципово не розділяють діяльність і вчинок, а лише розглядають його як особливий вид діяльнісної дії. В.А. Роменець, досліджуючи вчинок на філософсько-психологічному рівні, виділяє його як самостійний за своїм механізмом акт стосунків людини і світу. Він відзначає, що в основі вчинку лежать дві причини: внутрішня, така, що міститься в людині, і зовнішня, пов'язана з його духовною природою, коли і здійснюється і не здійснюється призначення людини, оскільки діє подвійна детерміація. Специфіка вчинкової комунікації полягає у вкоріненні як в соціумі так і людській духовності. Здійснення вчинку розглядається як подія в житті, духовне зростання, перетворення, встановлення нових стосунків зі світом.

Ключовою функціональною характеристикою СЖ-методології є її енергетичне забезпечення, що, на кшталт «функціональному органу» (за О.О.Ухтомським), утворюється завдяки відповідній СЖ-мотивації, для визначення якої в доповнення до «метамотивації» (за А.Маслоу) ми спираємось на ідею О.М.Леонтьєва щодо «далеких» чи «головних» мотивів, які займають провідне положення в розвитку і житті особи, мають єдиний стрижень, спонукають до досягнення великої життєвої мети людини, оволодіння смислом власного життя. Ця мотивація виявляється у відповідних об'єктивних умовах розвитку діяльності, а її усвідомлення є особливою проблемою, що потребує здійснення певної «роботи» як дії на людину в правильних, адекватних поняттях, тоді сила її свідомості різко збільшується. Якщо мотив розкритий в помилкових поняттях і діяльність не може розвиватися, його сила втрачається, він не виявляється і залишається абстрактним.

 

<<<Попередня Наступна>>>


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *