«Справожиттєвий» підхід в практиці професійної підготовки (продовження 1)

Ткаченко Олександр Анатолійович

Кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри психології, професор кафедри практичної психології Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки.

 

Радянська психологічна наука спочатку визначала вчинок як соціально оцінюваний акт поведінки, спонукувана усвідомленими мотивами. Трохи пізніше він розглядався як свідома дія, акт морального самовизначення людини, що затверджується як особистість [5] [6]. Найґрунтовніше психологія вчинку була представлена ​​українськими психологами на чолі з В. А. Роменця. Тут вчинок розглядається як самостійна категорія, яка визначається як комунікативний акт, універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження, здійснюваний між особистістю і світом. Метою функціонування поступкового психологічного механізму в рамках «деложізненного» методологічного підходу є рефлексія духовної дійсності, а засобом – осмислення і розуміння життєвої реальності. Їх взаємовідношення формує робочу сенс-рефлексивну субстанцію як основу духовного продукту.
Правда в найбільш повному і глибокому розумінні є найважливішим компонентом морального, етичного, духовного розвитку людини. За В. В. знакових сутнісне розуміння правди проявляється на тлі пізнання істини, але трохи ширше [8]. Правда є категорією духовності, що з’єднує істину з мораллю. Основною ознакою правдивості є відповідність вимогам справедливості, а її ступінь визначається цілями і усвідомленим змістом тих, хто говорить і слухає. «Психологічним стрижнем» правдивості є особистісна орієнтація на наступні типи розуміння правди: інструментальний, який передбачає утилітарні міркування і уявлення про справедливість; етичний, регульований моральними принципами і спрямованістю на справедливість; рефлексивний, що виявляється на основі совісті, осмислення наочного змісту вчинку і розуміння дійсних мотивів.
Ступінь правдивості в «деложізненном» форматі розглядається на психологічному, життєвому і духовному рівнях. На психологічному рівні людина реалізує досягнення значущої для себе цілі, часто має утилітарний, спотворений характер, який розглядається як неправда. На життєвому рівні людина висловлює свою усвідомлену кредо, переконання світоглядного характеру, прагне до етичного і духовного самовдосконалення, яке розглядається як істина. На духовному рівні вже суто рефлексивно людина прагне до позитивного високоморальному дії, намагається сприяти продукуванню духовного продукту «для іншого». У психолого-педагогічному «поле правди», як умови існування «деложізненного» методологічного формату, одночасно функціонують практична (заснована на правді) і дослідницька (заснована на істині) професійна підготовка, суб’єктом якої є учень і вчитель. Кожен акт такої підготовки не можна вважати завершеним, поки він до кінця не опрацьований практично, не досліджений з відповідними валідними висновками і не осмислений і відрефлексувати таким чином, щоб правда відповідала істині.
У цьому контексті важливо проаналізувати співвідношення в освітньому процесі понять «свобода» і «відповідальність». Академік РАО В. А. Пономаренко слідом за Я. А. Коменського аналізує «школу як майстерню людей», яка являє собою єдине історично обумовлене духовне чистилище, перш за все передбачає розвиток в людині людського / людяності [9]. На перше місце ставляться не знання і освіту як такі, вони розглядаються лише як шлях до розвитку людяності і духовності, а вчитель, як єдине джерело розвитку духовного начала дитини. Оскільки основними реальними замовниками школи є окрема сім’я (як представник інтересів особистості) і держава, як два альтернативних соціальних інституту, виділяються два глобальних завдання-імперативу освіти, що базуються на принципах відповідно свободи і відповідальності. Свобода, як категорія духовності, розглядається як фундаментальна соціальна основа особистості, на якій базується віра в досягнення вершин духовного буття і розвиток людяності в людині, тому вона спрямована на роздержавлення освіти. Відповідальність більше асоціюється із зовнішніми, соціальними, цивілізаційними вимогами, які персоніфікуються державою і державним замовленням. Державницькі імперативи в освіті зорієнтовані на «іншого», а недержавні – на формування людяності і власного «Я». Таким чином, в системі освіти створюється діалогічний механізм розвитку людини як особистості на основі моральних, духовних принципів, а в теорії та історії педагогіки виникає потреба в методологічній переорієнтації з пізнавально-когнітивних на морально-етичні цінності осягнення сенсу людського призначення, що передбачає домінування правди у виборі життєвого шляху. У нашому підході це відбувається за рахунок створення психолого-педагогічного «поля правди».
Наші дослідження показують, що психологічний механізм вчинку як інструмент свідомого життєтворчості, починає визрівати на етапі вибору шляху підготовки до здійснення «справи життя», коли накопичується необхідний потенціал знань, професійного і життєвого досвіду. Це початок активного періоду окультурення ( «пайдейи») душі як здійснення справи життя «для себе», що зазвичай виникає у студентів приблизно в середині процесу навчання у вузі. (Очевидно, саме з цим пов’язаний криза самовизначення у студентів-психологів 2-4 курсів). Позначається шлях до істини, що приводить до розуміння правди життя і об’єктивної реальності буття, якої є прагнення людини до досягнення свого вищого призначення. Створюючи в процесі «деложізненной» практики «поле правди», як необхідна умова виникнення поступкового механізму, нам вдавалося досягати морально-етичних станів особистості, що дозволяють виходити на розуміння істини, життєвих реалій і духовного буття людини.
У методологічному «деложізненном» форматі психолого-педагогічна практика підготовки психологів функціонує в «поле правди» і спрямована не тільки на засвоєння знань, а й на «очищення» свідомості завдяки «включенню» поступкового психологічного механізму з моменту суміщення навчальної та науково-дослідницької професійної діяльності як пошуку істини по актуальній проблемі. Актуалізується взаємодія правди і неправди, виникає емоційне напруження і конструктивний конфлікт, рівень якого визначає готовність до поступковому дії, зумовленого зовні детермінованою життєвої ситуацією. Тут на перший план виходять взаємини викладача-майстра як духовної особистості, здатної застосовувати методи актуалізації особистості студента, коли основний акцент робиться на само-определеніїі само-розвитку. Ці стратегічні орієнтації «деложізненного» методологічного формату знаходять себе в поєднанні основних положень Національних доктрин розвитку освіти Росії і України і Болонського процесу.

<<<Предыдущая Следующая>>>