Методологічні орієнтири особистісної реалізації «справи життя»

Ткаченко Олександр Анатолійович

Кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри психології, професор кафедри практичної психології Кіровоградського інституту регіонального управління і економіки.


Наступна>>>

Ідея «справожиттєвого» підходу (СЖ-підходу) у психології знаходиться у сфері «неформату» стосовно класичної (традиційної) психологічної науки. Тут на перше місце виходять такі категорії як «смисл», «вчинок», «правда», «переживання», «субєктність», «самоактуалізація» і навіть «душа». В загальному розумінні, СЖ уявляється як «робота душі» і творення «духовного продукту».

Зате така «некласична» чи «неформатна» психологія спроможна відповідати формату сучасного життя та його викликам і вимогам. Адже цей «неформат» продиктований саме такими вимогами, коли психологія має ставати провідною наукою у розвитку майбутнього (постапокаліптичного) суспільства. Адже така «неформатна» психологія є психологією розвитку.

До таких висновків ми прийшли не лише завдяки теоретичним пошукам, а насамперед, завдячуючи власній психологічній, освітній та дослідницькій практиці в рамках психологічного факультету приватного ВНЗ, що став своєрідною творчою лабораторією. Тут мала місце як творча свобода так і відповідальність за наслідки її реалізації.

* * *

Останнім часом психологічна наука все більше виходить за свої традиційні межі, звертаючись до філософських, культурних, духовних надбань сучасного людинознавства, де особливий інтерес викликає «розширене» розуміння людської особи, а відтак нетрадиційні методологічні орієнтири її подальшого розвитку. У цьому руслі ми розглядаємо оригінальне поняття «справа життя» (СЖ), що характеризує прагнення особи до досягнення вищого призначення, а також відповідний «справожиттєвий» підхід (СЖ-підхід) у психології. Філософсько-психологічним підґрунтям у розбудові цієї ідеї стали загальновідомі концепції Вл.С.Соловйова, І.Канта, К. Маркса, М.О.Бердяєва, С.Л.Франка, Вл.Лосського, М.М.Бахтіна, О.Ф.Лосєва, Л.М.Гумільова, В.Джемса, К.Войтили, а також оригінальні підходи І. Пригожина та І.М.Острєцова. Основні методологічні орієнтири СЖ-підходу ґрунтуються на вітчизняних традиціях діяльнісного та культурно-історичного підходів на основі теорії суб’єктності та філософсько-психологічного аналізу «людини і світу» (С.Л.Рубінштейн), психологічних теорій смислу життя (С.Л. Франк, В. Франкл), самоактуалізації (А. Маслоу), вчинку (В.А. Роменець, М.М. Бахтін, К. Войтила), структури свідомості (В.П.Зінченко). Мотиваційною основою стали концепції «метамотивації» (А. Маслоу) фундаментальних екзистенційних мотивацій (А. Ленгле), що забезпечує готовність до реалізації СЖ завдяки відповідному настановленню, що розглядається у контексті теорії домінанти (О.О.Ухтомський) психології настановлення (Д.М. Узнадзе), методологічних проблем некласичної психології (О.Г. Асмолов). Значне місце у нашому підході займає аналіз принципів і категорій психології (О.М Ткаченко), сучасних концепцій миследіяльності (Г.П. Щедровицький), психології розуміння правди (В.В. Знаков), уявлення про категоріальний простір самовизначення сучасної психології (В.А. Татенко), а також сучасні ідеї щодо розширення сфери психології, які пропонуються багатьма ученими. Особливу увагу ми приділяли визначенню особи у сфері культури на основі раціогуманістичного і інтегративно-особистісного підходів в психології за Г.О.Баллом.

Метою цієї статті є визначення основних методологічних орієнтирів особистісної реалізації СЖ як відкритої психосоціальної системи. У найширших контурах вони починають виявлятися в контексті «філософії нестабільності» (за І. Пригожиним), коли завдяки медіації (як єднанню непоєднуваного) вимальовуються контури нової психосоціальної раціональності, де основною умовою виступає попереднє накопичення «хаосу», що є джерелом наступного породження «порядку». Має місце новий діалог людини з природою, яка вимагає формування нового, принципово іншого образу і смислу, щоб дати їй (людині) можливість подальшого повноцінного спілкування з собою (природою). У сучасній науці заслуговує уваги постановка цієї проблеми у контексті осягнення і творення смислу задля формування вищих цінностей особи. Такий аксіологічний орієнтир розвитку особи у культурно-історичному процесі найбільш цілісно символічно оформився в фундаментальному християнському постулаті Триєдності, що у філософії розглядається у контексті принципу «всеєдності», а останнім часом як формування «духовної вертикалі» розвитку свідомості (за В.П.Зінченком) та «смислової вертикалі» життя людини (за В.Е.Чудновським). У загальнопсихологічному розумінні можна вважати, що наповнення розуму, як смисловий процесс, функціонує як: …смислоосягнення-одухотворення (вчинкова дія)-смислотворення… . Ми його розглядаємо як універсальний механізм особистісної реалізації СЖ, що функціонує як цілісне утворення у вигляді циклічної спіралі, де немає основних і другорядних складових. Це надскладний процес, що охоплює як вищі сфери духовного світу людської природи, так і реальний світ існування особи. Всі його складові функціонують одночасно з домінуванням одного з них в залежності від ситуації. В ньому ми виділяємо такі три елементи вищого призначення людини: 1) Ідеальна особа – розглядається нами як індивідуальна складова вищого смислу (у розумінні В.Франкла), що уособлюється у вигляді Person як духовного Я; 2) Методологія формування такої особи – розглядається нами як спосіб смислоосягнення і смислотворення); 3) Практика реалізації методології – розглядається нами як одухотворення, що здійснюється завдяки вчинковій дії.

Наступна>>>